Звіт по тренінгу “Віртуальна подорож”

Свою подорож я починав з с.Риків, шо знаходиться відносно недалеко, від місця де мала проходити наша колективна вилазка у потойбічне. Я з Вірою заздалегідь спланував вихід, але через бажання поспати та відповідно підібрані інші причини ми вийшли на 2 години пізніше.

Від нашої хати іде зразу стрімкий підйом на вершину гори, який потім переходить в дорогу-серпанитн. Піднявшись на рівень приблизно 800м над рівнем моря ми вийшли з зони туману. Ми бачили верхівки гір вкриті лісом, чисте блакитне небо і сонце. Золоте осіннє сонце. Мені тоді ця картинка, дозволила уявити почуття польоту у небі, над хмарами. Далеку трансатлантичну подорож. Можливо ще щось, не пам’ятаю.

Було тепло. Ми йшли по вершинах, час від часу насолоджуючись смаком ожинорвих ягід. Я слухав Сунь-Дзи (запис на касеті). Далі ми знову занурились у туман, і холод та вологу. Я йшов вперед з насолодою, чекав чогось; по дорозі ми любимо розповідати один одному псалми. Перед мною відкривалися пейзажи скель і лісів. Так на повній швидкості ми увірвалися в с.Козьову, де нас і підібрали біля солоного джерела.

Опинившись всередині бусика ми перезнайомилися, хоча я і далі відчував напруження. Через напруження розмова не дуже “клеїлась”.

Через хвилин 15 ми опинилися в кінцевій точці мандрівки бусом. Слід сказати, що я очікував хату десь біля села. Ми розібрали продукти, і пішли. Дорога була грунтова з домішками каміння. Вже на початку подорожі почалися завдання. Перше: рівномірне дихання і маркування всього собою. Я виконував все з певним напруженням та задоволенням (великим стимулом для мене тут було: наявність особистих потреб та платність тренінгу). Дорогу пам’ятаю добре: і хутір за поворотом з цими будинками, оригінальна каплиця і гусеничний тягач, шлагбаум, і дорога в гори (вражаючий пейзаж: технократично-футуристичний і одночасно мені здалося, що там живе казка, нові відчайдушні пригоди).

Далі нас підібрав лісовоз і я мав можливість накласти на початок подорожі, ще невідомі мені емоції від подорожі старою карпатською дорогою. Я відчував себе лижником, який тримаючи рівновагу, отримує чудові враження від спуску: швидкість, вітер, насолоду ризиком. Захоплювало мене все і осінній буковий ліс, і стара вузькоколійка, і болото по пояс і бризки при перетині ріки машиною.

На перехресті доріг нас висадили і ми потопали ніжками. Народ попався нехілий і довелося мені іти досить швидко. В основному дорога була класна, але часами траплялися небезпечні дільниці з слизьким камінням. Пам’ятаю ми ішли трійкою Оля, Віра і я. Віра пішла дещо вперід, я відчував, що мене також тягне вперід. З іншої сторони я побачив, що Оля має червоне обличчя і їй важко йти, тому вирішив скласти їй компанію, і просто йти за нею її темпом (мовчки). По-трошки проявлявся мій набутий інстинкт гіда (я відчував необхідність слідкувати за цілісністю команди, безпеку проходження маршрута).

Незабаром ми опинилися перед стрімким підйомом. Пам’ятаю, я був весь мокрий від поту. Тут ми проаналізували хід виконання першого завдання, і отримали друге. Пам’ятаю перед тим як іти далі, після висадки з лісовозу ми отримали друге завдання: ідучи вперед думати про місце нашого прибуття, про те що ми хочемо отримати, і залишити все непотрібне за собою. Перед цим ми мали перекуску і обговорювали свої цілі та те, що ми хочемо отримати від тренінгу.

З давніх пір ісорична особа на яку я хочу бути подібний є Давид, цар ізраільський. Тому моєю ціллю від тренінга було стати таким емоційно відкритим як Давид і мудрим, як Соломон. Отак ідучи і виконуючи вправу я добрався до місця описаного на початку абзацу.

Було завдання описати ті речі, яких ми хочемо позбавитись, записати їх на папірець і закопати, потім піднятись до місця призначення. Вже не пам’ятаю, що я написав, щось що пов’язане з взаємовідносинами з людьми.

Почав підніматися. Чомусь на моє здивування підйом дався мені досить важко, та ще й не хотілося відстівати.

Ми піднялися на досить широку долину (полонину), колиби я не побачив. Пам’ятаю думалося, що вона ще за 1,5 – 2 км.

Тут Едік обернув нас усіх спинами, ми узялися за руки і зробили декілька кроків назад – колиба знаходилась в невеликій ложбинці. На вигляд досить приємна, та й в середині класна: дві кімнатки, цікаві подвійні вхідні двері, запах диму в хаті. В колибі вже мешкали люди, це були хлопці-ліосруби (але прийшли вони через деякий час після нашого прибуття).

Ми швидко розклалися. Дівчата почали робити порядок і варити їжу. Свідомість мою будуражили думки про те, що тренінг може не відбутися і т.п., але Едік впевненою поведінкою вів нас далі і далі. Ці думки самі собою загубилися.

Обідаючи ми отримали перші відомості про те чим ми будемо займатися, перебіг психічних процесів, ППП.

Пам’ятаю, але не точно перше завданя. Нам треба було описуавти все, що ми відчуваємо, образи, звуки, відчуття просто реєструючи їх. Після реєстрації, ми поділились на більші групи, пам’ятаю мучити інших не йшло мені, але втішився коли був останній і всі дали волю своїй фантазії. Оскільки реально приходилось казати «Так!».

Після проходження двох вправ, Едік розповів нам по те, що таке катарсис, технологія, слої, матриці. Я дізнався, що основним в катарсисі є прийняття того, що відчуваєш і бачиш, а також сказати «Так смерті!».

Далі була розминка – комплекс досить складний, інтенсивний. Я виконував його на всі 100%, оскільки хотів отримати max результат.

Далі почався перший катарсис. Едік та Оля створили теплу і затишну атмосферу у вітальні колиби. По кутках висіли ліхтарики. Ми лежали на підлозі на карематах. Грала медитативна музика. Ми разом почали дихати, концентрація на видиху.  Спочатку я відчував легке заціпеніння. І воно заважало і гальмувало мене. Але дихав я на всі 100, почали з’являтись образи, та час від часу нудота. Образи були характерно гострого типу, або якісь металеві труби, що заходили мені в горло. Я їх приймав і казав усьому так. Були також у мене образи з проходженням у якихось трубах, мене легко пекло.

Пам’ятаю враження були після катарсису неземні: спочатку мені здалося, що я не міг встати, руки і ноги не слухались мене. В мене було відчуття як ніби я скинув з себе якийсь вантаж, або які відчуття має пластикова пляшка неповністю заповнена водою. Я встав і пішов до столу, де нас чекала вечеря і обговорення занурення. Я боявся, що в мене не получилось як в усіх занурення і я не проплив до певної мети.

Ввечері на вулиці ми танцювали також руйнівника, кожен танцював як хотів, і вкладав у зміст свого танцю все що хотів, основне це був зміст, що неможливо (деколи) побудувати щось нове, не руйнуючи старе. Ми мали все руйнувати, своїм танцем. Ми танцювали вже ввечері.

Потім ми розбилися на пари (я і Генріх) і вибивали один з одного думки. Ми називали все що бачили, думали, відчували і вдаряли один одного.

Далі ми вклалися спати і нашим завданням було провести вмирання: наші кінцівки мали по черзі тяжіти і відмирати пальці і ноги, ступня, щиколотка, нога ліва, права, пальці руки… тулуб, голова. Ця вправа далася мені легко, оскільки перед катарсисом була подібна.

Зранку нас розбудив Едік і ми почали викладати прохід для новонароджених. Ми стали навколішки і наше завдання було прижимати людину до підлоги і max утримувати їй проходження під нами. В свою чергу мені було важко лізти, чосом не вистачало повітря, один раз я відкрив очі, з мене сповзли штани, але я ліз далі, бо з середини бралася сила. А потім мене прийняла мама Віра.   

Далі нашим завданням було відчути ідею існування всього, присутність стихій. Я старався відчувати так тильно і вухами. Тут мені прийшла думка, що певним чином стрес та певні хвороби пов’язані з втратою людиною певного алгоритму сприйняття відчуттів. Я подумав, що у мене переважає зоровий елемент сприйняття, і це є неприроднім для мене, оскільки я швидко втомлююсь і виснажуюсь, особливо у великому місті. Можливо я підсвідомо гальмую відчуття з інших рецепторів. У мене склалося враження тоді, що головним у мене не має бути зоровий рецептор, а тактильний. А тепер думаю, що може і слуховий.

Далі теорія за сніданком. Основне: сторожі порогу, алібі. Після розминки нам знову створили чудові умови для подорожі. Після розслаблення ми почали виконувати катарсичне дихання. На цей раз я був більше адаптований і почав прислуховуватись до свого тіла, до сигналів з різних його кінців.

Вражаючим досвідом був момент, коли я відчув пульсацію в лівій брові. Я прийняв це і ніби хтось рвонув мене в напрямку пічки, зі мною почали творитись неописуємі метаморфози ,образи, враження, імпульси заполонили мене, нудота чергувалась з ними, чим глибше я занурювався тим більшою була нудота, і я вирішив прийняти її на всі 100 (Едік казав, що це спротив вегетативної нервової системи) і тут я почав вертати. Я не відчував гіркоти, нічого крім полегшення, другий раз – абсолютна легкість. Позитивні емоції захлиснули мене. В цьому катарсисі був момент, коли в свідомості було накопичення образів, я приймав їх, казав: «Робіть зі мною що хочете, ріжте, вбивайте, ламайте!» пролунав голос: «Віддай свою душу». По інерції я хотів сказати: «Бери», але усвідомив питання і сказав: «Ні! Моя душа належить Господу, Господь її власник». Це було перед тим, що я описав на початку абзацу.

Я вийшов одним з останніх, я не мав сили піднятися, я виповз на веранду, був чудовий день. З’явилась ейфорія, я тішився усьому, мені до всього хотілося сміятись, повітря, полонина, дерева, струмок, трава наповнилися для мене зовсім іншим змістом, формою, філософією, ідеєю. Вони стали частиною мене, а я став частиною їх. Я відчував себе якоюсь дивною формою, я міг з таким самим успіхом бути у формі дерева, струмка, полонини, землі…

Я сміявся, я був щасливий.

По сніданку та обміні досвідом. Ми бавилися в (пана/раба). Я в парі з Юльою по черзі принижували один одного. Спочатку я був її сином двійошником… я все приймав, далі не без задоволення я почав розігрувати роль садомазохістичного батька. В мене чудово получилося, я був собою задоволений.

Потім ми отримали настанову відносно ребьофінгу, принцип жіночого всеначального прийняття, дихання.

Занурення відбулося швидко. Пам’ятаю мені почало не вистачати однієї площини, я почав рухатись в трьох площинах – образи зазвучали яскравіше. Мене здивувало, приємно, що переміщуючись в просторі я можу розглядати (переміщати) образи. Здається тоді я розглядав свій хребет, я побачив різні планети, які по різному світилися (блакитна, помаранчево-коричнева, біла). Вони танцювали свій танок. Потім я відчув галактику, я почав розкручувати її через ланцюжок планет до тім’я, а тім’я саме якось під’єдналось до неба. Відразу у мені з’явилась маса енергії, руки стали гарячі, вона бурлила в мені. Тут мені здалось, що хтось цю енергію потребує і я її розширив у декількох напрямках.

Під час обговорення, на моє здивування, Едік виразив захоплення тим як далеко я пішов. Я цього не чекав і тому після ще одного холотропу я десь загубив нитку перетворень. Я гадаю, що негативну роль зіграла похвала. В той момент я чекав стакера, а не похвали.

Непомітно закінчився день.

Почався третій день (неділя) нашого перебування в колибі. Всі ми спали в першій кімнаті, оскільки гостей поприбавилось. Ранок ми почали «щенячою вознею». Всі ми дружно метушилися, лазили один по одному кувиркались.

Після вмивання нам треба було стати птахом. Ми йшли, високо піднімаючи ноги, на вершину полонини. Там ми повинні були уявити процес народження птаха, його ріст і полетіти. Я зайшов високо в ліс, сів на стежці і почав уявляти себе в яйці, свої рухи, розчин довкола, світло, що доходить через шкарлупу. В певний момент я почав пробиватися, рости, оперюватися.

Ту настав момент коли мої крила розпростерлися і я полетів. Мене охопила боязнь, але візуально я переконався, що перешкод немає і я побіг. Проте повністю я не розслабився, не прийняв смерті і пошкоджень. Але враження були надзвичайні, я кричав як беркут, я біг і летів.

Наступною вправою після сніданку в нас була «сіамські близнюки» + гудіння. Ми разом з Вірою ходили доторкаючись певними частинами тіла і гуділи, вбирали в себе довколишнє середовище. Вправа виконувалась легко.

Після цієї вправи ми разом з Інною виконували наступну: ми приймали один одного по черзі (по 30хв) і розповідали один одному свої емоції, думки… відчуття. Спочатку ми класично виконували вправу (5хв). Я розповідав. Потім почала говорити Інна. Я сприймав. Так весело ми провели час.

Я тут трошки намутив, бо це було перед другим ребьофінгом, а перед першим ми разом з Генріхом розминали один одного по черзі. Потім ми корчили рожі.

Потім відбувся наш перший холотропу. Ми мали побувати у містах, на заводах, побачити виробництво… Я відвідав різні світи. Знову відбулася енергетична підзарядка і я викинув енергію на зовні. Я рухався в просторі, я з задоволенням руйнував, поїдав, спалював. Я охоплював всю землю, я ставав всією землею, долиною, деревами, лісами. Потім я опустився на рівень фабрик, конвеєрів, баночок. Мені хотілося піти далі. Але я весь час подорожував по заводам і порожнім містам. На цьому рівні мені з’являлось багато образів, які я не можу описати. Крім того перед цим холотропом, я попадав на інший рівень, я вважав, що це був рівень ДНК, і тому я хотів іти далі, але щось зупиняло мене. Далі після виконання вище описаних вправ в нас відбувся третій ребьофінгу.  Тут знову все почалося з архітектурних споруд, вишуканих і просторих, Заводів, Виробництва. В якусь мить пронеслась перелякана істота. Але я її прийняв. Я міг роздивитися цей згусток енергії, але не хотів звертати увагу, було щось цікавіше.

Образи почали змінюватися, стали різних кольорів. Я побачив опори високовольтних ліній, металічні каркасні споруди довгого паралепіпедного виду. Певний час я розглядав різні подібні образи, а потім перед мною з’явилося щось грандіозне, це була якась величезна структура, яка викликала і страх і захоплення.     

Вона була червоного кольору. Здавалося, що вона є священною. Величезні блоки з яких вона складалася рухалися перед моїми очима. Це було вражаюче.

Я вже заплутався зовсім і вважаю, що перед третім ребьофінгом був другий ребьофінгу. Робота сітерів. Тут ми з Вірою по черзі допомагали один одному. Я був перший, досить швидко я попав у розширену свідомість, хоча спочатку мені була неприємна чиясь близька присутність. Але завдяки Вірі я відчував світ тонких енергій.

Потім енергетично заряджений я почав працювати з енергією Віри. Я відчував якісь магнітні лінії і робив те доцільність чого не розумів. Потім, коли енергія вийшла я був менш чемним помічником.

Дуже запам’яталася вправа «Моє». Ми з Генріхом по черзі тримали один одного, інший мав вирватися. Ми намагалися визволитися від своїх відчуттів. В мене це були: «Не хочу до школи», а що я утримував не пам’ятаю, може «Любов». Два рази я виграв. Було дуже весело.

На ніч ми спали в парах, голова до голови гуділи. Я бачив порожні темні приміщення та людей в чорному просторому одязі. Справа в тому, що деколи я боюся порожніх темних приміщень. Тут я зруйнував ці страхи – приміщення стали світлі і наповнені квітами, і друзями.

В понеділок ми почали підготовку до створення свого світу. Спочатку ми намагалися зрозуміти як створено наш світ, відчували його гармонію.

Холотроп по створенню свого світу давався мені дуже важко, образами мені він не давався, але коли почалися відчуття одразу поринули і образи. Я будував реальний світ , який створив Господь. Я відчував його як відчуває його творець, я відчував людей, які хочуть жити за законами гармонії.

Вправа «Не я» з одної сторони давалися мені легко, але говорити комусь (Вірі) «не ти» було в кінці кінців важко і я рознервувався.

Вправа «Хочу-роблю» була ввідною до останнього холотропу. Я щось робив, думав, відчував – констатував це, казав хочу це робити і роблю.

Холотроп «Дім» - був об’ємний, я не дійшов до світла, але я відчув простір довкола себе, пульсацію всього, заметіль енергії, я формував енергетичні потоки і направляв їх. Я зливався з усім.

По дорозі назад ми говорили. Я пригадував усе, але пригадувалося мало.   

Я вирвався вперед, мені дуже хотілось подивитись на закинутий табір. Коли я ввійшов на територію табору, тут стояла вежа брама, покинута їдальня, навіть, місце де варили їсти, все з тонких стовбурів дерев. Спочатку я відчув себе розвідником – спецназівцем. Потім сівши на лавочку, я відчув як порожнеча і спокій наповнюють мене.

Темніло. Я не помітив як пройшла група. Я почав наздоганяти. Я спішив, але спокій огортав мене не даючи пробиватися хвилюванню. Я не перелякався, коли в сутінках на мене вийшло два чоловіка. Так я дістався до буса, біля якого мене чекала команда.

У Сколе на вокзалі ми завершали нашу фантастичну мандрівку. Ми були різного росту, різної статі, в нас різні запахи, різні форми обличчя… та нас об’єднувала спільна подорож і почуття дружньої любові.

Їдучи в поїзді, я зрозумів, що мене люблять таким який я є, і що треба бути мені собою і занурюватися в собі глибше, бо я яскравий, а мої відчуття, почуття до інших, до всього довколишнього це справжня монета, якою треба платити.

                                                     Дякую усім: Едіку, Олі, Юлі, Інні, Вірі, Генріху, Васі,        

                                                     лісорубам, собакам, коням, запахам, воді, болоту, снігу,

                                                     холоду, сонцю.......